У мене,
здавалось, почала розвиватись депресія: все виглядало безнадійним і чорним... Не хотілось жити, не було сил ні на що, а проблеми лізли з усіх дір і обступали, обступали...
А в п'ятницю після роботи я
лікувала зуб. Коли під'їхала додому, зуб під новою пломбою почав
раптово боліти так, що мені аж сльози виступили.
Голова просто розколювалась, перед очима попливли чорні кола, боліла навіть шия
і вухо... Я знайшла в сумочці ібупром, випила і розвернулась в напрямку
стоматолога. Я їхала назад з такою швидкістю, з якою ще не їздила ніколи. Коли
була вже на парковці біля кабінету - була готова навіть дати відрубати голову,
аби лиш перестало так жахливо боліти.
Хвала Богу, лікар прийняла мене знову без черги, дала гіпердозу знеболювання,
щось там бурувала, длубала, і нарешті відпустила мене додому. Я не відчувала
половини тіла, але боліти - не боліло.
А вранці в
суботу, коли голова перестала бути дерев'яною, я раптом відчула,
що таке щастя. Нічого не боліло і не розривало мозку. Просто було добре і
комфортно. І раптом я згадала, що нині субота, а це значить, не треба вставати
на роботу. А ще - що за вікном кінець травня, що скоро літо. Що в мене хороша
родина. Хороша робота. А скоро - відпустка... І що для щастя треба було так
небагато - щоб нічого не боліло! І оте "небоління" повернуло
мені щастя і спокій, які я загубила вже
дуже давно...
А боліти може не
лише тіло. Боліти може почуття безпеки, зламана самооцінка, дефіцит кохання і
прийняття, тривога і страх, безрадність, відчуття втрати, образи та ще цілий
спектр сіро-чорно-коричневих емоцій в нашій психіці... І цей біль вже не знімеш у лікаря. Лікар від такого болю - то ми самі. Найперш треба намагатися позбутися причини болю. Дуже, дуже, дуже постаратись, щоб ніхто не принижував, щоб не було чого боятись, щоб було
безпечно і т.д. А, якщо це справді неможливо - прийняти обставини і забути...
Наприклад, змиритись із втратою. Пояснити собі страх, відпустити образу...
Сьогодні мені
приснився епізод з дитинства: я заглядаю в вікно моєї хати, а там - і мама, і
тато. Такі молоді, красиві, щось роблять на кухні... І я заспокоююсь: тато
живий, мама здорова. І отже, похорон тата, хвороби мами - то все мені лише
снилось... І все чудово, нічого не болить і нічого я не втратила, і можна жити,
і попереду - радість... І з отим відчуттям щастя я прокинулась в неділю. І, хоча
я знаю, що тата немає з нами вже більше двох років, а мама хворіє і не може
звикнути жити без тата, а в моєму домі живуть вже чергові квартиранти, та все ж
мені добре... Я знаю, що отой спогад,
той погляд у вікно кухні багато років тому - він був відбитий у моєму мозку для
того, щоб колись підняти мене з депресії і відчаю...
Бажаю вам щастя,
усім, хто його втратив. Або відчуває, що втрачає. Або хто ніколи ще не був
щасливим. Усім. Бо воно є, заховалось десь в закутках наших нейронів, укрилось в
спогадах і мріях, чекає....Чекає на вас!
Немає коментарів:
Дописати коментар